– Валерію Петровичу, понад рік, як ви не перша, та й не друга людина в області. Як вам ведеться?

– По-перше, ніколи й на мить не спадало на думку визначати – чи перший, чи другий.

– Вибачайте, що вжив сленг нашого бундючного земляка Олександра Ткаченка.

– Яким-яким, а бундючним Черняк ніколи і ні за яких обставин не був. Переконаний, що тільки тісна співпраця має бути між гілками влади. Співпраця в ім’я кращого життя громади Черкащини. Та й владою, в абсолютному її значенні, себе не вважаю. Адже до посади я йшов через подвійні вибори – спочатку в депутати обласної ради по Христинівському виборчому округу, а потім уже в раді на голову.

– Хоч в одному сні бачили себе в ролі голови обласної ради?

– Ні в страшному, ні в приємному. Правда, родичка ходила до знахарки зі своїми проблемами, то кинула й на мене. І почула: на цій посаді він буде не все життя. А працював я тоді головним лікарем обласної лікарні. До речі, завжди із жалем полишав попередню посаду. Як не хотілося розлучатися з ортопедичним відділенням, коли покликали на посаду заступника головного лікаря обласної лікарні! Відділення стало кращим, а тут треба полишати і йти.

– Щоб і вся лікарня стала кращою?

– Може, і для цього. До речі, я завжди любив свій фах, свою роботу і обов’язково – колектив, з яким працював.

– Тоді таке: а як у вас із друзями? Один мудрий сказав – треба мати хоча б шістьох друзів, з якими можна обійнятися.

– У мене їх набагато більше. Залишилися вони з років навчання у Гайсинському медучилищі, у вінницькому медінституті, зі служби в лавах Радянської Армії. Ось лише два приклади. Помер батько, поїхав на похорон на Вінничину, а там уже десять колишніх однокурсників. «Чому не зателефонував?» – «Бо це моє горе» – «Це й наше горе».

– Що ж, справжні друзі пізнаються в біді.

– З Віталієм служили-дружили. Він і вірша мені присвятив. Незважаючи на сорок років, я його зберіг. Був у Донецьку у відрядженні, знайшов друга у його Слов’янську. Обійми, сльози дружби, а я – ось твій вірш... Отут уже пером не описати... Пропоную цього вірша подати повністю. Повчальний він.

– Як ви приймаєте рішення? Адже у цьому процесі беруть участь і розум, і серце. Послухаєш першого – може стати те рішення шкідливим для когось, послухаєш другого – шкода собі гарантована.

– Слухаюся і підкоряюся тільки здоровому глузду.

– Бачу і чую, що це вдається.

– Тому, що те рішення ніколи не було волюнтаристським, завжди раджуся, завжди дослухаюся до іншої думки. Особливо потрібен такий підхід на посту голови обласної ради. На моє переконання, тільки нинішня влада демонструє принцип – бути не над людьми, а для людей. Бо ж таки не треба ділити на «верхи» і на «низи». До цього, на жаль, таке спостерігалося. Коли ініціативи нав’язуються – недовгий їх вік. Обласна державна адміністрація, обласна рада, вивчивши досвід і тих, і недавніх попередників, які «штампували» програми розвитку, часом не задумуючись над тим, а навіщо вони, вирішили радикально змінити підхід при розробці програми «Будуємо нову Черкащину». Кожній громаді запропонували: що б ви хотіли змінити у своєму населеному пункті? Проблеми нагромаджувалися десятками років, стали задавненими, а отже, люди зрозуміли, що їх з місця не зрушити, якщо не братися. Взялися – і вже дещо вдалося.

– Про це і будете звітувати на сесії обласної ради?

– Не тільки, або й зовсім не про це. У порядку денному звіт голови обласної ради. От і буде він не таким, як у попередників. Про стан справ у виробництві, економіці, медицині, освіті звітує виконавча влада, а я говоритиму про роботу апарату ради, постійних депутатських комісій, про свою роль в організації діяльності депутатів, ради в цілому. У звіті не буду оминати сказати про те, що не вдалося зробити, апарату наголошую – недоліки варто називати. До речі, законом передбачено проводити сесії один раз на два місяці, а Черкаська рада засідала майже щомісяця.

– Чи не свідчить це про бюрократизм?

– Зовсім ні. Обласна рада збирається на сесії, щоб ухвалити рішення для подальшого розвитку Черкащини.

– Депутат Черкаської міської ради Віктор Білоусов якось позаздрив: он в обласній раді депутати мають змогу ознайомитися за тиждень з документами, які будуть розглядатися на сесії, а в міській – за ніч напередодні.

– Прагнемо ще краще відшліфувати роботу секретаріату, апарату з тим, щоб депутат перед тим, як підняти руку чи її не піднімати, знав усю глибину питання, яке обговорюється.

– Палкі опоненти дорікають: обласна рада нагадує «кнопкодавців» із Верховної.

– Хай прикусять язика. У тому ж і сенс, що депутати обізнані, от для прийняття рішення і не потрібні диспути та дискусії.

– Але ж Любов Майборода готова завжди «поламати хатки».

– Не наговорюйте на Любов Володимирівну. Її думка слушна і своєчасна. А що не всім подобається форма її подачі, то не свати прийшли, а сесія обласної ради, а кожен обранець представляє свій регіон, своїх виборців.

– Хоч раз було, що всі сто чотири – «за»?

– Жодного. І це добре. «Одобрямс» теж небажаний.

– Ті ж опозиціонери: та у «регіонів» більшість, от вони і кермують.

– Їм кажу: незалежно від приналежності до тієї чи іншої політичної сили, депутат проголосує не тільки за себе, а й за інтереси своїх виборців. Дорогі вони йому – голосує відповідно, чхати на них – то так і рукою засвідчує. За тими опозиціонерами якщо різні партії – то й вороги. Хай вони подивляться – зовсім це не так. Нещодавно розмовляв із представником «Батьківщини» Олександром Романенком. Спочатку – спротив. А потім – розуміння проблеми і шляхів її розв’язання. Кожне рішення має бути попередньо «виставлене на вітрину», обговорене, вмотивоване – і тоді не йдуть люди протестувати на майдани.

– На жаль, не такий підхід у «мерії».

– Тому люди і зляться на владу. І у злобі вони вже не ділять її на міську та обласну. Скажу ще раз: бачать люди, що вона про них піклується, і навіть непопулярні рішення аргументує, то й протистояння немає. Ще одне набуте за шістдесят років – ніколи не зраджуй присязі. Їх три приймав – військову, клятву Гіппократа, присягу голови обласної ради. Кожна не для ритуалу, у них зобов’язання – вірно і твердо виконувати те, за що взявся.

– Твердої руки у вас не спостерігається.

– А коли вона скальпель хірурга-ортопеда тримала?

– Переконали. Але голосу твердого не чути.

– Було, було. Особливо, коли несвоєчасно готували пацієнта до операції, коли у десь районі допустили помилки.

– Могли і на «французьку» перейти?

– Міг, але не з метою принизити.

– Можна комплімент?

– Будь ласка.

– Зі сцени філармонії ви вітали гостей-сусідів із Кіровоградщини. І якщо заплющити очі, то чулися нотки, а то й повністю голос голови обласної державної адміністрації Сергія Тулуба – твердо, переконливо, з натиском.

– Хіба? Але в цьому немає нічого поганого.

– Бо й немає! А була й четверта клятва – у ЗАГСі, коли «люблю одну і буду вічно кохати і оберігати».

– І цю не порушив.

– Ювілей, добре це...

– Краще чужий. Нещодавно їздив до Вінниці: Герою України, доктору медичних наук, ректору «альма-матер» – 70. А у мої студентські роки був Василь Мороз аспірантом-початківцем. Виріс!

– Виріс і Валерій Черняк! Вітаємо! Підбиваючи підсумки нашої розмови, зішлюся на видатного французького письменника, біографа великих Андре Моруа. Він зазначав, що великі пости тягнуть за собою велику відповідальність, страх втратити їх існує завжди. А між іншим, ніхто не може з’їсти більше власного шлунку. Квіти щирої дружби ростуть серед простих людей.

– Щиро дякую. Бо й справді, ті квіти виростають серед нас.

Леонід Туменко, «Молодь Черкащини», №7, 15 лютого 2012 року