«Якщо Бог дає і ти цим ділишся з людьми, то Бог ще дасть» - «Молодь Черкащини», №12, 21 березня 2012 року
21 березня 2012, 18:52
Інтрев’ю директора фермерського господарства «Ладіс», депутата обласної ради Андрія Крохмаля.
– Андрію Аркадійовичу, не траплялося такого в житті, що прокинувшись якось вранці, відчували себе відомим і знаменитим?
– Такого мені не судилося. Весь час до визнання, авторитету йшов важким і складним шляхом. Iнакше і бути не могло. Адже родом я із невеликого села Попудня Монастирищенського району. Прадіди і діди не займалися нічим іншим, як орали землю і сіяли хліб. Батько теж не зійшов з цієї дороги. Його, тракториста, добре пам’ятають. Був він комуністом. Але приналежність до партії завжди доводив високим виробітком. Не їв і не спав, коли хтось за нього більше виорював. Ми, діти, змалку привчені до сільської роботи. Я доїв корову, порався по господарству, з братом ходили сапати в колгосп буряки – мама там була ланковою.
– Діти йдуть далі батьків…
– Пішов і я. Спочатку вступив до Уманського медичного училища. Після півроку навчання, освоївши ази загального догляду за хворими, пішов працювати в Уманську центральну міську лікарню медбратом у нейрохірургічне відділення. Отут я багато чого дізнався і багато чому навчився у Вільяма Безпалова та Петра Зайця. До речі, Петро Карпович і сьогодні завідує нейрохірургічним відділенням у цій лікарні. I навчатися мені було легше. А згодом і працювати за призначенням у селі Половинчику Монастирищенського району.
– Юнацькі роки такі солодкі…
– Не заперечую. Але перший костюм мені вдалося купити за свою першу заробітну плату. А вона була такою, що бодай і не згадувати. От і подався у Тюменську область. Там викладав у школі бурильників промислову санітарію, а у «вільний» час працював фельдшером на «швидкій допомозі». Та недовго так тривало. Одружився я там, а дружина була лікарем на цій «швидкій допомозі». Якось незручно бути фельдшером у дружини. От і пішов на будівництво, де більше платили. Згодом розвернуло мене життя, і я працював помічником бурильника, бурильником, закінчив нафтовий технікум. Як ви зрозуміли, так, як в Умані (там удень вчився, вночі працював). А тут удень працював, а вночі вчився.
– Варто позаздрити. Так легко слухати про долю чужу. Але кличе нас рідна земля до себе.
– Не втримався і я. Повернувся в Україну. Ті роки були лихими. Важко доводилось виживати. Брався працювати в кооперативі, у Києві з братом заснували підприємство «Навколо світу». Робота була пов’язана з торгівлею, а торгашем я не вродився. От і повернувся до своєї рідної землі. Спочатку заснував маленьку автозаправку «Гонта», згодом скуповував акції хлібоприймального підприємства, яке ледве животіло, тоді зберігали у ньому 2 тисячі тонн пшениці. У 1998 році зрозумів, що на цій землі мало жити, на ній треба господарювати. Так і з’явилося фермерське господарство «Ладіс».
– Що означає назва?
– Хай це буде моїм секретом. Бо я переконаний – як назвеш корабель – так він і попливе.
– I поплив він правильним і широким курсом.
– Так. I я цим пишаюся. Про наше господарство заговорили уже в 2003 році, коли на круг «Ладіс» зібрав 40 центнерів зернових з гектара, 2005 року ми стали другими в Україні за врожайністю, наступного – першими (тоді зібрано 60 центнерів пшениці з гектара). Рекордним видався 2008 рік. Тоді земля Попудні, Бачкуриного, Половинчика, Сарнів здивувала урожаєм. Ніколи наші ґрунти не давали по 100 центнерів пшениці з гектара. А окремі поля «відзначилися» 130 центнерами урожаю.
– Такі врожаї могли і до Зірки Героя України довести?
– Подавали. Але тодішньому аграрному міністру Юрію Мельнику «доброзичливці» шепнули, що то у Крохмаля приписки. Високопосадовець повірив, бо на Верхняцькій державно-дослідній станції зібрали по 67 центнерів пшениці. Такого, мовляв, бути не може. Але, виходить, може. Сорти, виведені відомим науковцем Володимиром Моргуном – «Фаворитка» та «Смуглянка» – ще й не на такі рекорди здатні.
– Року минулого «Ладіс» здивував Україну ще одним дивом – кукурудза дала по 176,4 центнера з гектара у сухому вигляді, а у мокрому – 200.
– То був кукурудзяний рік. Ця культура вродила не тільки у нас. Але справді диво трапилося. I ним захоплювалася вже комісія (щоб не було балачок про приписки). Вибирали центр кукурудзяного поля, а в ньому на стеблі по два, по три-чотири, а то й по чотири-п’ять качанів. Отакого справді ще не було. Але досягати високих врожаїв для мене не самоціль. Хоча гордий, що довів: земля наша щедра.
– Такою її можна зробити, висмоктуючи з неї останні соки.
– Це не про «Ладіс». Наше господарство, навпаки, зміцнює силу землі, шукаємо для цього нові методи, використовуємо і забуту хліборобську технологію. Дбаємо про землю, а вона віддячує за це. А наше фермерське господарство дбає про людей Монастирищенського краю. Досить сказати таке – двадцять відсотків від прибутку віддаємо на поліпшення життя пенсіонерів усього району, а сума ця чимала. Я переконаний, якщо Бог дає, і ти цим ділишся з людьми, то Бог ще дасть. Гроші ніхто і ніколи не забере із собою у потойбічний світ. Багатий не той, що сам багатій, а той – хто не тільки про себе дбає, а й про людей. Доглядаємо три з половиною тисячі гектарів ріллі, це середній колгосп на радянські часи (серед засновників господарства також моя мама Ганна Калениківна). Звісно, що технічний та технологічний процес набагато зменшив кількість працюючих на полях. Та все ж таки постійно працюють 45-50 осіб, а в сезон – 80. Середня зарплатня на місяць складає 3000 гривень. Люди ж у нас і розумні, і сумлінні. Торік агрономові Леоніду Козяру присвоєно звання заслуженого працівника сільського господарства України. То нічого, що чоловікові 68 років, полями він гасає, як юнак. Понад 10 років хліборобської праці засвідчили, що «Ладіс» таки тримає правильний курс. I якщо колись елеватор зберігав тільки 2 тисячі тонн пшениці, то новозбудований має потужність на 100 тисяч тонн. З успіхами приходить і авторитет. На виборах до обласної ради 2010 року я здобув переконливу перемогу.
– А як її оцінюють «доброзичливці»?
– Є і такі. Вони галасували, що Крохмаль пайками підкупив виборців. Якщо вважати, що протягом 10 років люди отримували допомогу, то хай би таким «підкупом» займався кожен. Вважаю, що вищого і відповідальнішого завдання депутата обласної ради, як поліпшувати життя ближніх – просто немає. I я задоволений, що політика Партії регіонів саме на це і спрямована. Щойно повернувся із ХIII з’їзду нашої політичної сили. Хто б не галасував, хто б не сичав, що вона робить усе і не так – хай задумаються: хто і коли за двадцять років виступив із такими соціальними ініціативами, як Президент України Віктор Янукович і Партія регіонів. I дай Бог, щоб нинішня влада віднайшла 16-20 мільярдів гривень на втілення цих ініціатив, на поліпшення життя українців. А ми будемо теж робити все, щоб у окремо взятих господарстві, районі, області людям жилося краще. А зміни на краще відбуваються. Помітні і менш помітні.
– Донедавна на Монастирищенський район поглядали, як на задвірки Черкащини.
– А тепер зовсім інакше. Колись Президент оминав наш край десятою дорогою. А нинішній побував. Раніше і голова обласної державної адміністрації бачив Монастирищенський район тільки на карті. Якщо вряди-годи і залетить до нас високопосадовець, то не вище заступника голови ОДА. А нині голова облдержадміністрації вже кілька разів відвідував наш край. Сподіваюся, що Монастирищина має перспективу розвитку. Трохи заздрю Умані. Але на те вона й Умань. Це місто за великої підтримки і завдяки ініціативі голови обласної державної адміністрації Сергія Борисовича Тулуба, та й Президента України, який зустрівся з Президентом Iзраїлю, має стати найкращим містом в Україні. Iнвестори готові вкласти кошти у його розвиток. Вірю, що така доля чекає і Монастирище.
– Пане Андрію, дивлюсь на вас – такий ви правильний. Але все ж таки в очах якісь бісики грають. Наче на забіяку схожі.
– Ніколи не встрягав у бійку першим, а от захистити себе чи товариша – завжди був готовий.
– От тепер образ повний. Сільський хлопець вилетів із родинного гнізда, але не забув про нього, повернувся і прославив його.
– Такої мети не ставив, а пишаюся рідною землею, яка і завдяки моїй праці стає кращою.
– Тепер зрозумів, що домінуючим у назві фермерського господарства є слово «лад».
Леонід Туменко, «Молодь Черкащини», №12, 21 березня 2012 року
– Андрію Аркадійовичу, не траплялося такого в житті, що прокинувшись якось вранці, відчували себе відомим і знаменитим?
– Такого мені не судилося. Весь час до визнання, авторитету йшов важким і складним шляхом. Iнакше і бути не могло. Адже родом я із невеликого села Попудня Монастирищенського району. Прадіди і діди не займалися нічим іншим, як орали землю і сіяли хліб. Батько теж не зійшов з цієї дороги. Його, тракториста, добре пам’ятають. Був він комуністом. Але приналежність до партії завжди доводив високим виробітком. Не їв і не спав, коли хтось за нього більше виорював. Ми, діти, змалку привчені до сільської роботи. Я доїв корову, порався по господарству, з братом ходили сапати в колгосп буряки – мама там була ланковою.
– Діти йдуть далі батьків…
– Пішов і я. Спочатку вступив до Уманського медичного училища. Після півроку навчання, освоївши ази загального догляду за хворими, пішов працювати в Уманську центральну міську лікарню медбратом у нейрохірургічне відділення. Отут я багато чого дізнався і багато чому навчився у Вільяма Безпалова та Петра Зайця. До речі, Петро Карпович і сьогодні завідує нейрохірургічним відділенням у цій лікарні. I навчатися мені було легше. А згодом і працювати за призначенням у селі Половинчику Монастирищенського району.
– Юнацькі роки такі солодкі…
– Не заперечую. Але перший костюм мені вдалося купити за свою першу заробітну плату. А вона була такою, що бодай і не згадувати. От і подався у Тюменську область. Там викладав у школі бурильників промислову санітарію, а у «вільний» час працював фельдшером на «швидкій допомозі». Та недовго так тривало. Одружився я там, а дружина була лікарем на цій «швидкій допомозі». Якось незручно бути фельдшером у дружини. От і пішов на будівництво, де більше платили. Згодом розвернуло мене життя, і я працював помічником бурильника, бурильником, закінчив нафтовий технікум. Як ви зрозуміли, так, як в Умані (там удень вчився, вночі працював). А тут удень працював, а вночі вчився.
– Варто позаздрити. Так легко слухати про долю чужу. Але кличе нас рідна земля до себе.
– Не втримався і я. Повернувся в Україну. Ті роки були лихими. Важко доводилось виживати. Брався працювати в кооперативі, у Києві з братом заснували підприємство «Навколо світу». Робота була пов’язана з торгівлею, а торгашем я не вродився. От і повернувся до своєї рідної землі. Спочатку заснував маленьку автозаправку «Гонта», згодом скуповував акції хлібоприймального підприємства, яке ледве животіло, тоді зберігали у ньому 2 тисячі тонн пшениці. У 1998 році зрозумів, що на цій землі мало жити, на ній треба господарювати. Так і з’явилося фермерське господарство «Ладіс».
– Що означає назва?
– Хай це буде моїм секретом. Бо я переконаний – як назвеш корабель – так він і попливе.
– I поплив він правильним і широким курсом.
– Так. I я цим пишаюся. Про наше господарство заговорили уже в 2003 році, коли на круг «Ладіс» зібрав 40 центнерів зернових з гектара, 2005 року ми стали другими в Україні за врожайністю, наступного – першими (тоді зібрано 60 центнерів пшениці з гектара). Рекордним видався 2008 рік. Тоді земля Попудні, Бачкуриного, Половинчика, Сарнів здивувала урожаєм. Ніколи наші ґрунти не давали по 100 центнерів пшениці з гектара. А окремі поля «відзначилися» 130 центнерами урожаю.
– Такі врожаї могли і до Зірки Героя України довести?
– Подавали. Але тодішньому аграрному міністру Юрію Мельнику «доброзичливці» шепнули, що то у Крохмаля приписки. Високопосадовець повірив, бо на Верхняцькій державно-дослідній станції зібрали по 67 центнерів пшениці. Такого, мовляв, бути не може. Але, виходить, може. Сорти, виведені відомим науковцем Володимиром Моргуном – «Фаворитка» та «Смуглянка» – ще й не на такі рекорди здатні.
– Року минулого «Ладіс» здивував Україну ще одним дивом – кукурудза дала по 176,4 центнера з гектара у сухому вигляді, а у мокрому – 200.
– То був кукурудзяний рік. Ця культура вродила не тільки у нас. Але справді диво трапилося. I ним захоплювалася вже комісія (щоб не було балачок про приписки). Вибирали центр кукурудзяного поля, а в ньому на стеблі по два, по три-чотири, а то й по чотири-п’ять качанів. Отакого справді ще не було. Але досягати високих врожаїв для мене не самоціль. Хоча гордий, що довів: земля наша щедра.
– Такою її можна зробити, висмоктуючи з неї останні соки.
– Це не про «Ладіс». Наше господарство, навпаки, зміцнює силу землі, шукаємо для цього нові методи, використовуємо і забуту хліборобську технологію. Дбаємо про землю, а вона віддячує за це. А наше фермерське господарство дбає про людей Монастирищенського краю. Досить сказати таке – двадцять відсотків від прибутку віддаємо на поліпшення життя пенсіонерів усього району, а сума ця чимала. Я переконаний, якщо Бог дає, і ти цим ділишся з людьми, то Бог ще дасть. Гроші ніхто і ніколи не забере із собою у потойбічний світ. Багатий не той, що сам багатій, а той – хто не тільки про себе дбає, а й про людей. Доглядаємо три з половиною тисячі гектарів ріллі, це середній колгосп на радянські часи (серед засновників господарства також моя мама Ганна Калениківна). Звісно, що технічний та технологічний процес набагато зменшив кількість працюючих на полях. Та все ж таки постійно працюють 45-50 осіб, а в сезон – 80. Середня зарплатня на місяць складає 3000 гривень. Люди ж у нас і розумні, і сумлінні. Торік агрономові Леоніду Козяру присвоєно звання заслуженого працівника сільського господарства України. То нічого, що чоловікові 68 років, полями він гасає, як юнак. Понад 10 років хліборобської праці засвідчили, що «Ладіс» таки тримає правильний курс. I якщо колись елеватор зберігав тільки 2 тисячі тонн пшениці, то новозбудований має потужність на 100 тисяч тонн. З успіхами приходить і авторитет. На виборах до обласної ради 2010 року я здобув переконливу перемогу.
– А як її оцінюють «доброзичливці»?
– Є і такі. Вони галасували, що Крохмаль пайками підкупив виборців. Якщо вважати, що протягом 10 років люди отримували допомогу, то хай би таким «підкупом» займався кожен. Вважаю, що вищого і відповідальнішого завдання депутата обласної ради, як поліпшувати життя ближніх – просто немає. I я задоволений, що політика Партії регіонів саме на це і спрямована. Щойно повернувся із ХIII з’їзду нашої політичної сили. Хто б не галасував, хто б не сичав, що вона робить усе і не так – хай задумаються: хто і коли за двадцять років виступив із такими соціальними ініціативами, як Президент України Віктор Янукович і Партія регіонів. I дай Бог, щоб нинішня влада віднайшла 16-20 мільярдів гривень на втілення цих ініціатив, на поліпшення життя українців. А ми будемо теж робити все, щоб у окремо взятих господарстві, районі, області людям жилося краще. А зміни на краще відбуваються. Помітні і менш помітні.
– Донедавна на Монастирищенський район поглядали, як на задвірки Черкащини.
– А тепер зовсім інакше. Колись Президент оминав наш край десятою дорогою. А нинішній побував. Раніше і голова обласної державної адміністрації бачив Монастирищенський район тільки на карті. Якщо вряди-годи і залетить до нас високопосадовець, то не вище заступника голови ОДА. А нині голова облдержадміністрації вже кілька разів відвідував наш край. Сподіваюся, що Монастирищина має перспективу розвитку. Трохи заздрю Умані. Але на те вона й Умань. Це місто за великої підтримки і завдяки ініціативі голови обласної державної адміністрації Сергія Борисовича Тулуба, та й Президента України, який зустрівся з Президентом Iзраїлю, має стати найкращим містом в Україні. Iнвестори готові вкласти кошти у його розвиток. Вірю, що така доля чекає і Монастирище.
– Пане Андрію, дивлюсь на вас – такий ви правильний. Але все ж таки в очах якісь бісики грають. Наче на забіяку схожі.
– Ніколи не встрягав у бійку першим, а от захистити себе чи товариша – завжди був готовий.
– От тепер образ повний. Сільський хлопець вилетів із родинного гнізда, але не забув про нього, повернувся і прославив його.
– Такої мети не ставив, а пишаюся рідною землею, яка і завдяки моїй праці стає кращою.
– Тепер зрозумів, що домінуючим у назві фермерського господарства є слово «лад».
Леонід Туменко, «Молодь Черкащини», №12, 21 березня 2012 року