Підприємство вже багато років успішно працює в непростих умовах ринкової економіки. Гранітний кар’єр є гордістю не лише Смілянського району, а й усієї Черкащини. А очолює його ще з 1989 року досвідчений керівник, людина з великої літери Володимир Миколайович Ніжніков. Із ним — наша розмова про те, чим нині живе колектив товариства, про досягнення й проблеми, про тернистий шлях до успіху.
«Я гордий за свій колектив!»

— Ми працюємо на Черкащину, на добробут і процвітання кожного населеного пункту регіону. Головним завданням нашого товариства є постійне збільшення обсягів виробництва та повне забезпечення споживачів будівельної галузі гранітною продукцією. Ще за радянських часів кар’єр планувався лише для потреб міста Черкаси, тому й не проклали сюди залізничну колію, яка сьогодні розширила б нам коло споживачів нашої продукції. Але час не стоїть на місці, тому в своїх перспективних планах розглядаються питання про розширення асортименту продукції та кількості її замовлень.

— Володимире Миколайовичу, стати успішним керівником непросто. Хто був для вас взірцем і заклав основи вашої майстерності?

— Велику роль у моєму становленні як керівника й професіонала відіграв Володимир Анатолійович Суржинський, колишній генеральний директор виробничого об’єднання «Граніт» у Коростені Житомирської області. Туди мене направили працювати після закінчення Київського політехнічного інституту, де я опановував професію гірничого інженера. Маючи червоні дипломи технікуму та інституту, я вважав себе неабияким фахівцем. А він каже: «Голубе, а ти підеш працювати майстром. Якщо справишся з роботою, то станеш начальником цеху. Потягнеш там, то станеш головним інженером. А якщо ніде не вийде, підеш папірці перекладати» (сміється Володимир Миколайович).

Після трьох місяців «майстрування» я очолив цех. А це 87 підлеглих, бухгалтер, плановик. Відповідальність велика. Півтора року пропрацював — і заслужив право зайняти посаду головного інженера підприємства. В ті часи зарплата для нас не вважалася найголовнішим. Ми працювали заради розвитку виробництва й нових досягнень.

До речі, значного управлінського досвіду я набув під час навчання в інституті — керував студентськими будівельними загонами. Їздили в Уренгой, Надим, прокладали магістральний газопровід. Жили в наметах, самі готували собі їжу, і з роботою добре справлялися — тут тобі й монтажники, й зварювальники, й вантажники. І згуртовувати колектив там я навчився.

— Звикли завжди бути лідером?

— Ви знаєте, мабуть так складалось моє життя. Мої батьки — прості трударі, навчили мене бути чесним, принциповим, цілеспрямованим та до кінця відданим своїй справі. Думаю, що привиті з далекого дитинства якості характеру зробили з мене керівника, тобто в деякій мірі лідера виробництва.

— Мабуть, ви обрали гірничу професію тому, що самі з династії гірників?

— Так, я народився на Донбасі й професію гірника знав і шанував з дитинства. Скільки себе пам’ятаю, стільки я гірник, адже батько й дід працювали на шахті.

— Володимире Миколайовичу, досягти успіху без колективу однодумців неможливо…

— Так, я пишаюся своїм колективом. Він злагоджений, ми нікого не скоротили ні минулого року, ні цього. У нас сезонна робота, і якщо є замовлення й потреба працювати в дві-три зміни, то залучаємо на роботу своїх пенсіонерів. Найголовніше — ми зберегли на підприємстві атмосферу доброзичливості, взаємодопомоги та відповідального ставлення до праці та людей. До речі, навчаємо за рахунок підприємства в Дніпропетровському гірничому університеті дітей працівників нашого підприємства. Маємо надію отримати достойну зміну молодих спеціалістів гірничої справи.

Серед справжніх професіоналів із великим стажем роботи — головний інженер підприємства Олександр Іванович Расіч, який понад 30 років пропрацював на підприємстві, слюсар-інструментальник Борис Іванович Коваль, машиніст навантажувача Олексій Олексійович Проценко, водії автомобіля «БілАЗ» Віталій Федорович Тертичний, Василь Іванович Діденко, муляр Віктор Олександрович Незамай, машиністи екскаватора Едуард Миколайович Чередніченко, Микола Іванович Діденко, електрослюсар Віктор Олександрович Карпенко та багато інших. Шановані в колективі ветерани виробництва — Анатолій Олександрович Гвоздіков, Валентина Олександрівна Ліхачова, Микола Іванович Грицаєнко, Микола Федорович Поповіченко. Світла пам’ять в серцях кожного з нас про Василя Тимофійовича Темнохода, Валентина Леонідовича Ліхачова, Анатолія Сергійовича Телепу, Андрія Андрійовича Діденка, Івана Матвійовича Пилипенка та багатьох інших, чиєю працею і знаннями будувалося і процвітало наше підприємство.

«Ми будемо розвивати виробництво й підвищувати зарплату»

— Як вдалося вашому підприємству подолати наслідки економічної кризи?

— Це був страшний час. 2010 рік завдав сильного удару по підприємству. Ледве вижили, адже були на грані розвалу. Такого важкого року не було ніколи… Ми тільки почали працювати й відвантажувати щебінь, набрали людей на дві зміни. Планували значний ріст виробництва. І тут тобі криза! Обвал… Дорожні фірми стоять, грошей немає. Будівельний комплекс у Черкасах повністю завмер. А нам же теж потрібні кошти — зарплата, податки, плата за енергоносії та змінне устаткування. А ще плата за надра, яку в дві тисячі дев’ятому році збільшили в десятеро. Справжні гори виробленого щебеню були у нас на складі готової продукції. Торік лише трохи розпродали, і то з липня місяця.

— Невже було важче, ніж у дев’яності роки?

— Тоді було легше. Ми працювали по бартеру. Грошей не було, розрахуватися за електроенергію була проблема! Не знали, де взяти кошти. Але ми працювали, відвантажували щебінь. У нас був цукор, селітра, борошно, інші товари, якими з нами розраховувалися суміжники. Йшов натуральний обмін, але був рух. Ми трималися на плаву… А тут ми стояли, як вкопані. Та ми вжалися, скоротилися, вдалося взяти кредити, раціонально використали кожну копійку — і вижили. Без затримки платили зарплату, податки, підтримували в належному стані потужності виробництва.

— Чи плануєте нарощувати виробництво цього року?

— Обов’язково. А відповідно й піднімати зарплату. Та все залежить від ринку збуту. Вдасться його розширити, знайти нових платоспроможних замовників — усе вийде. Та, на жаль, не все залежить від мого бажання. Звісно, хотілося, щоб були державні замовлення на нашу продукцію. Тоді б нам не була страшна ніяка криза.

— Весь час ви на роботі. Чи не страждає від цього ваша сім’я?

— Раніше у відрядженнях всі вихідні пролітали. Сьогодні ж завдяки роботі злагодженого грамотного колективу спеціалістів мені вдається частіше бувати вдома, в колі своєї сім’ї — дружини Лариси Михайлівни,старшого сина, двох доньок, внуків, зятів. Мої діти, то моя гордість і моя наснага, моя сила і щаслива доля.

— Де любите відпочивати?

— На природі. Як випадає вільний час, їду на риболовлю. Ліс, ставок, тиша, чисте повітря. Є в нас невеликий катер, і з сином та зятем, буває, рано-вранці вибираємося на окуня. Та, на жаль, часу на відпочинок майже не залишається — занадто багато справ, які мені потрібно вирішувати як керівнику й депутату.

Довідка «ЧК»:

Малобузуківський гранітний кар’єр випускає продукцію вже понад 40 років. Підприємство, на якому працює 108 осіб, пропонує замовникам фракційний щебінь та гранвідсів. Їх виробляють до 300 тисяч кубометрів на рік. Роботи ведуться на глибині 75 метрів.

Торік підприємство виробило продукції на дванадцять мільйонів 880 тисяч гривень. На зарплату працівникам пішло три мільйони 22 тисячі гривень. Середньомісячна заробітна плата на сьогодні одного працівника складає 2332 гривні, що на 564 гривні більше, ніж торік. Стаж роботи багатьох членів колективу сягає 20-30 років. Проте молодих працівників віком до сорока років на підприємстві 49 осіб.
Депутат опікується смілянськими селами та будує церкви

Володимир Миколайович Ніжніков є депутатом обласної ради від Партії регіонів. Лише за кілька останніх місяців він неодноразово зустрічався зі своїми виборцями задля вирішення їхніх проблем. Так, надавалася допомога матеріалами для ремонту доріг в селах Голов’ятине, Малий Бузуків, Залевки, Ротмістрівка, Велика Яблунівка, Тернівка, Попівка, Санжариха, Сердюківка, Сунки, Плескачівка та багатьох інших. Крім того, за сприяння Володимира Миколайовича ремонтувалися школи, дитсадки, лікарня в Ротмістрівці, лагодилися містки, завозилися для навчальних закладів вугілля й меблі, ліки для сільських амбулаторій, прибиралися кладовища. Постійно надається допомога духовній громаді Черкаської області.

Також вирішувалися питання з освітленням вулиць та покращилося електропостачання багатьох населених пунктів Смілянщини.

Надається посильна адресна допомога потребам конкретних людей та сім’ям. Зокрема, 4-річному Андрію Фільову з села Березняки цьогоріч оплатив путівку в оздоровчий міжнародний центр міста Трускавець вартістю майже 19 тисяч гривень. А пенсіонеру-інваліду Григорію Заболотньому, колишньому журналісту, було надано благодійну допомогу для операції й лікування.

Анатолій Котов, «Черкаський край», №24, 28 березня 2012 року