Надія Білоус, «Нова Доба», №68, 9 вересня 2014 року

Валентина Коваленко – відома письменниця, кандидат педагогічних наук, доцент. А останні півроку ще й голова Черкаської обласної ради. Здавалося б, як можна жінці з поетичною натурою, неординарним мисленням і вразливою душею обіймати таку досить серйозну й вагому посаду? Адже їй доводиться вирішувати важливі питання, від яких залежить життєдіяльність області. Виявляється, можна. І ті, хто побачив у Валентини Михайлівни потенціал керівника, не помилилися, бо, очевидно, знали про її найважливіші риси, які надто цінуються після Майдану. Це патріотизм, чесність і відповідальність.
У день свого 50-річчя Валентина Коваленко розповіла про роботу, Україну, поезію й, звісно ж, про любов.

- Часто жінки не кажуть, скільки їм років. А як Ви ставитися до цього?
- Ні, я не приховую свій вік. Лише дуже часто думаю, якби оця мудрість, оцей розум, оці здібності й досвід та років 20 тому. Я, напевно, багато чого б устигла. Таке велике бажання було і є зробити щось по-максимуму. З самого дитинства була лідером. Не знаю, де це в мені взялося. Мої батьки – люди прості, сільські: батько працював і трактористом, і на будівництві, а мати 32 роки була дояркою на фермі в селі Самгородку на Смілянщині. Та я ще з першого класу відчувала бажання самостійності, бути кращою, навчалася на відмінно. У мене була гарна пам\'ять і розвинене образне мислення. Я мала власне бачення, тому завжди отримувала гарні оцінки. Бувало, тільки у хвіртку: «Мамо, а в мене п\'ять «п\'ятірок». Хотіла, щоб батьки хвалили, але вони це сприймали як належне.
- У Вас є брати, сестри?
- У мене був брат Петро, який загинув в армії 1990 року в Росії. Рівно через рік після смерті батька, коли ми відзначали поминки, прийшла похоронка. Нам сказали, що він повісився. Прослужив наш 18-річний Петя всього 3 місяці. Там була сильна дідівщина. Це була велика втрата не лише для нашої родини, а й для всього села. Сказати правду не міг ніхто. Ні через 10, ні через 20 років. Навіть ті хлопці, які з ним служили. Знаємо лише, що Петро вимивав ракетні установки, отруївся. Писав, що лежить у госпіталі, й йому часто сниться покійний батько. Тому ми не віримо в самогубство Петра.
...Те місце, де жили батьки й де я росла, було недобрим. Я народилася в хаті бабки Ганни й діда Федя на Сокурівці. Це – інший куток села. І це вберегло мене від отих страшних родових проблем, які переживає мій рід. Коли мої батьки одружилися, то дуже хотіли відокремитися й купили хату в центрі села. На тому обійсті раніше повісилася жінка. І мій брат, і сестра, в якої теж складна доля, народилися там. Батьки добре жили років два-три. Тоді батько почав спиватися...
- У своїй творчості батькові Михайлові Федоровичу Ви приділяєте багато уваги...
- Тато мене дуже любив. І зараз, коли я все це споглядаю через роки, осмислюю, бачу, що багато чого взяла від нього. Тому так і зветься одна з моїх поезій - «Три світи». Він просто в селі не зреалізувався, не мав умов. Гарно грав на гармоні, був завклубом, будівельником, мав золоті руки. У Самгородку, мабуть, немає хати, до якої б не доклав свого труда. А люди ж як у селі розраховуються: немає грошей - то горілкою. Так потроху почалися негаразди в сім\'ї.
- Ви шкодуєте про брак досвіду 20 років тому. Мовляв, більше можна було б зробити. Але ж Ви багато чого досягли.
- Мені доля завжди давала в житті аванси. Тобто я завжди піднімалася на певні сходинки, але тоді цей поступ уперед треба було натужно відпрацьовувати. Прикладів можна навести багато. От за два роки роботи вчителькою української мови й літератури в Черкаській школі №5 я стала заступником директора з виховної роботи. На 3-ій рік уже отримала звання «Вчитель року», що дало можливість познайомитися з людьми, які запропонували мені писати дисертацію. Працювала самостійно над нею сім років, тричі переписувала, впадаючи в депресію, трансформуючи своє творче мислення в наукове. Адже все, за що бралася, старалася робити якісно, з великою відповідальністю, тобто щоб було все на «п\'ятірку», яка переслідує мене з дитинства. Мені нічого не давалося легко. Важко було тягти дві роботи: три роки очолювала обласну організацію Національної спілки письменників і викладала в університеті. Одначе, коли люди довіряли, я намагалася, щоби це було на високому рівні. Але запитання про мою роботу - до колег.
- До того ж, Ви ще були й депутатом обласної ради.
- Я - депутат двох скликань. Допомагає в цьому мій досвід і як людини, і як письменниці, й педагога. Дуже люблю село, все українське. Жила в Черкасах із 1986 року, 5 років тому перебралася в Білозір\'я, до лісу. Хоча постійно їздила до батьків і допомагала з городніми роботами, але чим старшою стаю, тим більше відчуваю тяжіння до землі. Мені кажуть: «Як ти таку посаду обіймаєш і засаджуєш 20 соток городу?» Але в мене є бажання садити дерева, кущі, засівати землю насіннячком. До рослин говорю, доторкаюся й відчуваю, що я оновлююся, оживаю. Земля для мене - порятунок, ліс - утаємничена творчість. Я притуляюся до дерев, збираю гриби, сушу ягоди, лісові трави для чаю.
– Коли Ви обійняли посаду голови обласної ради, тематика Вашої творчості змінилася?
- У мене взагалі немає часу на творчість. Творчість для мене – це Україна. Це правда. Мабуть, жодній владі не випала така тяжка доля, як нам. Бо ж доводиться переживати й Майдан, і смерті наших хлопців, найкращих воїнів-добровольців. І всі мобілізаційні заходи спрямовувати в потрібне русло, коли формуються добровольчі батальйони; спілкуватися з оршанецькими прикордонниками й військовим комісаріатом. Я не можу до кінця усвідомити, що це трапилося з нашою країною.
- Ви двічі відмовлялися від посади. Чогось боялися?
- Відмовлялася, бо знала, що втрачу себе як творчу особистість, як педагога. Проте в час, коли країна в небезпеці й мені люди довіряють, категорично відмовитися - це значить відступити, злякатися. А в опозиції перебувати завжди вигідніше. Про цю посаду я не мріяла. Мріяли інші. Хоч обирали депутати, але тоді на сесії були присутні представники з Народної ради, «Майдану», Правого сектору, «Автомайдану» – контролювали всі, хто робив Революцію Гідності. Вибрали, очевидно, бо я людина принципова у питаннях патріотизму, українськості, вмію налагоджувати контакти з людьми. Розумію, що я заслабка, маленька людина в цій страшній постколоніальній системі, яку треба рушити. Це треба робити, як то в Шевченка: «всім миром, громадою обух сталить».
- Які основні результати вже є за ці півроку?
- Завдяки співпраці з депутатським корпусом, облдержадміністрацією я домоглася, що життєво необхідні питання для наших людей успішно голосуються. Бо ж нині важлива єдність, цілісність влади. У контексті реформи щодо децентралізації влади рада має бути головним органом. Це природно для нашої української ментальності. Вирішуємо проблеми здоров\'я людей, підтримки родин загиблих під час АТО, виконання програми «Турбота». Я змогла лобіювати питання підтримки репресованих, які завжди були поза увагою. Нині на теренах Черкаської області -160 колишніх політичних в\'язнів. Настав час, коли треба шанувати наших героїв, які вчать молоде покоління бути справжніми українцями.
Основним меседжем Майдану стала боротьба з корупцією. Тому мої перші кроки на цій посаді були спрямовані на перевірку обласної комунальної власності. Створили комісію, яка й перевірила багато наших підприємств. Це й «Облпаливо», і аеропорт, і БТІ, й «Фармація», були питання щодо роботи Будинку рад. Звільнено ряд керівників підприємств, які вчиняли корупційні дії. Влаштували два аукціони з продажу автомобілів АТП облради. Зокрема, продали «ЛендКрузер», на якому їздив Тулуб. Зараз шукаємо покупця для Андріївської дачі на вулиці Менделєєва, де приймали перших осіб держави, а тепер це важкий баласт нашого ж підприємства – готелю «Дніпро». Тобто намагаємося поповнювати обласний бюджет. Їжджу на роботу на своїй машині. Хоча знаю, що цього не оцінять.
- Знаю, що Ви побували на Сході...
- Була двічі. Дехто казав, що негоже жінці їхати. Але в першу чергу я – українка, посадова особа, яка має багато знати, бачити, відчувати, щоб відверто дивитися в очі людям. Під час другої поїздки відвезли гуманітарну допомогу танковій бригаді. Довелося побачити розбиті танки, розбомблені блокпости, погляди хлопців-танкістів, яких дратувало некомпетентне командування, відсутність справжніх командирів – таких, як був Ігор Момот. Я бачила жахливі умови, в яких живуть наші хлопці, чула постріли «Градів», коли здригалась під ногами земля... Не можна сидіти в кабінетах і не бачити цього.
– І все-таки для кожної жінки на першому місці має бути сім\'я. Чи не так?
- Діти в мене дорослі. Донька Людмила - журналістка. Є улюблена внучка – Оріяна. Син Ігор закінчує заочно ЧДТУ й працює начальником цеху в науково-виробничій фірмі «ЛАД».
З першим чоловіком Михайлом я прожила 26 років. Розлучилися боляче, але мирно. У нас різне світосприйняття. Зараз спілкуємося, дружимо сім\'ями, бо маємо спільних дітей, та й кожен осмислив свою позицію, свої помилки. Можливо, з такою жінкою, як я, було нелегко жити, бо постійно йду вперед, постійно чогось шукаю. Хоча я впевнена, що Михайло ніколи не скаже, що я була поганою господинею чи матір\'ю. Думаю, скаже найкраще, бо для мене завжди пріоритетом була сім\'я.
– І зараз так залишається?
- Зараз? Ні, не вистачає часу! Слава Богу, мене чоловік розуміє, підтримує морально. Володя мириться з усім, терпить, бо дуже любить. І я теж.