Лариса Соколовська, «Черкаський край», № 98, 5 грудня 2014 року

У світі скільки вдалих систем самоврядування — управління територіями, хазяйнування. З якої б нам «списати»? З таким запитанням ми звернулися до Юрія Громовського, депутата обласної ради, який свого часу мав нагоду побачити світу завдяки навчанню за міжнародними програмами.

Копіювати нічого не можна, треба пристосовувати до наших інтересів, — охолоджує тих, хто шукає простого шляху, Юрій Громовський. — Так, є різні системи. Взяти підхід до оподаткування. У Британії ти платиш за власність. Це високий податок. Але ніхто за тобою не бігає ні з якими іншими податками, ні з касовим апаратом: скільки ви заробили, де взяли?

Просто кожен платить за власність. За авто, квартиру, власний ресторан, завод. У нас, наприклад, навмисне довели завод до банкрутства, купили за безцінь і сидять, ждуть кращих часів, щоб перепродати. У Британії купив підприємство — плати за свою нову власність. Тому у них все працює.

— А податки з зарплати?

— Немає. Власник фірми, де ти робиш, платить за майно фірми. Але у них дуже велике покарання за несплату податків. Там можна залишитися без бізнесу, житла, авто і в борговій ямі.

Проте з бідних податку не беруть — є неоподатковуваний мінімум.

— І куди йдуть зібрані в бюджет кошти?

— Де зареєстрована власність, там і залишаються — рівно стільки, скільки гарантовано кожному громадянину за державними стандартами на медицину, культуру, освіту. Певний процент іде на Лондон. Зрозуміло, за ці гроші утримують держапарат, військо, а також їх розподіляють між регіонами, які самі себе фінансово не забезпечують, — іде вирівнювання для дотримання тих же державних стандартів.

Так само величезні податки у Фінляндії, Швеції, Данії, Норвегії. Там платний навіть збір грибів і рибка, виловлена в каналі! Але й великі соціальні гарантії. У нас також високі податки, та важко їх назвати справедливими. Як і їх розподіл. Адже у нас немає гарантованих державних стандартів.

Я бачив життя в будинку пристарілих в Англії. Людину забирають у цей заклад тоді, коли вона упродовж доби потребує допомоги більш ніж однієї особи. Там скрізь поручні, пристосування для заходу у ванну. Дідусі й бабусі багато малюють, бачив, як грає на піаніно старенька, з ріденьким волоссям як пух, інші сидять слухають, спілкуються.

Також я бачив тюрму (а тюрми там такі, що в них хочеться жити й заробляти гроші), на брамі якої висить «золотий замок»: немає жодного в’язня — подолано злочинність.

Бачив три крани для води: гарячої, холодної й питної. Хоч холодну я у ванну наливав — я б наче її пив, така блакитненька… — Кожна громада, маючи повноваження, продумує в облаштуванні свого життя все до тонкощів, які нам поки що здаються «чудесами в решеті»?

— Скажімо, у Америці безплатна загальна шкільна освіта. Але єдиного підходу не існує, єдиних підручників немає. Є шкільна рада батьків, яка розпоряджається бюджетними грішми, призначеними для школи. Ця рада вирішує, скільки платити директору, іншим працівникам закладу, які підручники придбати…

Я був у Данії в маленькій міській раді: там працює 98 осіб. Але з них 60 відсотків — це соціальні службовці, які ходять до хворих і самотніх. Також бачив, як працюють депутати. Зібралися всі, лише одного не дочекалися («Мабуть, він ногу зламав», — пояснив перекладач слова головуючого). Почалось засідання. «Перше питання. Запитання є?» — «Немає.» — «Голосуємо». — «Друге. Запитання є? Немає? Голосуємо.» Вони навіть назви питань не озвучують, бо всі все зарані прочитали й у курсі. Якщо у депутатів є різні думки щодо питання, оголошується перерва на п’ять хвилин. Вирішили, домовилися — сесія йде далі. І так 92 питання розв’язали за дві години…

— То все-таки, чий досвід нам найближчий?

— Країн колишнього соцтабору — Латвії, Литви, Угорщини, Словаччини. Це цінні напрацювання. Були у них і помилки, як от у Польщі. Нам би вчитися на їхніх помилках, а не наробити своїх.