Ніна Жук, «Вечірні Черкаси», №9, 1 березня 2017 року

Саме так кілька років тому охарактеризував Віктора Полозова президент Спілки хіміків України Олексій Голубов. Хто близько знає Віктора Олександровича, той добре розуміє, наскільки вдало висловився про нього колега. Адже, незважаючи на труднощі, які його також, як і кожну людину, переслідують у житті, ніхто ніколи не чув, щоб він скаржився на свою долю або хоча б словом обмовився про якусь особисту проблему. На питання: «Як справи?» Полозов завжди відповідає: «Все краще і краще!». Причому говорить це наскільки щиро, що сумніватися в його словах не виникає й думки. Його внутрішня сила настільки потужна, що поруч із ним завжди стає по-справжньому спокійно. З\'являється якась упевненість у завтрашньому дні, надія на майбутнє, віра в те, що рано чи пізно справи налагодяться і все буде добре.

Віктор – дуже пряма і відкрита людина. Не терпить ніяких інтриг і лицемірства. Друзів обирає не за статусом чи статками, а за людськими якостями. Йому абсолютно непритаманна користь. Напевне, тому в колі його товаришів донині є однокурсники й ті, з ким кілька десятиліть тому він починав свій професійний шлях. Він завжди підставляє плече тому, хто спіткнувся. Ніколи не відрікається від того, хто допустив помилку. І допомагає тим, хто дійсно цього потребує. Не стоїть осторонь чужої біди. Не мстить ворогам, бо тих, хто виношує в собі зло, вважає слабкими, і свято вірить у те, що рано чи пізно справедливість і добро переможуть, і Україна підніметься з колін і стане могутньою державою.
У чому ж секрет особистості Віктора Полозова? Звідки черпає він сили? Як вдається після невдач, наче Феніксу з попелу, відроджуватися знову й знову? Можливо, відповіді на ці питання криються не в сьогоденні, а в сивій давнині, коли Вікторові прадіди Григорій і Павло – прості смоленські землероби – не скорилися більшовикам, які «до основанья» почали руйнувати країну, а віддали своє життя за Того, кого разом із дружиною й дітьми без суду і слідства буремного 1918 року в Катеринбурзі розстріляли в будинку Іпатьєва революціонери...
Важко жилося і Мотрі, в якої на руках залишилося троє малолітніх дітей – Михайлик, Настунка та Варочка. І Вірі, чиї синочок Ваня і донечка Вустинка тількино зіпнулися на ніжки. Адже обидві вдови лишилися не тільки без годувальників, а й невеличкого земельного наділу. Але вони вистояли. І дітей виростили... А за п\'ять років до Великої Вітчизняної ще й поріднилися. Не знайшов Михайло в рідному селі пари до душі - привіз наречену з сусіднього Карагодова. Згодом і Віра з Іванком перебралися до Заболоття – ближче до Вустини з зятем. Жили свахи мирно, злагоджено, підсобляли одна одній чим могли. Неподалік Мотриного дворища допомогли дітям хатинку звести. А згодом у молодят і власні дітки народилися. Марійка – в травні 37-го, а Тамара через два роки на світ з\'явилася – якраз на новий рік. Своєї третьої донечки – Ніни – побачити батькові не судилося. Уже без чоловіка народжувала його Вустя. Добровольцем на фронт пішов її Михайло та так із Великої Вітчизняної й не повернувся. Смертю хоробрих загинув, захищаючи від ворога рідну Смоленщину. Не повернувся з війни й старший Вустин брат Іван – поклав голову на Україні під Вінницею.
Скільки біди накоїв клятий ворог у Заболотті... Відступаючи, фашисти майже все село спопелили. Тільки кілька будинків не зачепили. Дивом вціліли й дворища Мотрі з Вустею. Полінувалися фашисти, втікаючи від червоноармійців, величезний луг із смолоскипами перетнути, де за березовим гаєм притулилися до розлогих вільх їхні хатинки. Кого тільки не впускали в свої оселі в ту лиху годину вдови – і близьких, і дальніх сусідів. Усіх, – хто без даху над головою лишився, намагалися обігріти.
Горе ще більше зріднило Мотрю з Вірою. Чим могли допомагали змарнілій після смерті Михайла Вусті. Як-не-як, а трійко дітей сиротами стали. Між тим життя тривало. Із найстаршої їхньої онуки Марії така красуня вималювалася! Очі – наче фіалки сині, вуста – пелюстки трояндові, волосся – ніби льон шовковий. Інакше як Білосніжкою ніхто й не називав її в Заболотті.
А якою моторною вродилася дівчина! У руках її наче горіло все. Але мріяла вона в місто податися – медсестрою стати. Та куди там! Роботи в селі – непочатий край. Мотря ж із Вустею плуга вже на собі не потягнуть, а чоловіків у селі немає. Ті, хто вцілів під час війни, – то без рук, то без ніг лишилися. От і доводилося юнакам та дівчатам замість коней у віжки впрягатися. Крутилася Марія як могла. І на полі, і на толоці, і на фермі працювала. Втомлювалася, як віл. Але ж молодість брала своє...
Не один парубок заглядався на дівочу вроду, а до серця тільки Сашко Полозов припав, чий батько також смертю хоробрих у перші дні війни загинув. Наче й краси особливої в парубка не було, а тягнуло до нього Марію, як магнітом. Була в ньому якась сила неймовірна... Нічого й нікого не боялася з ним дівчина. Яких тільки пісень не грав біля її вікон місцевий красень-гармоніст Володька, а Марія Сашка з армії чекала. Тож, коли він узимку у відпустку додому приїхав, не стали закохані чекати – відразу й розписалися. А весілля відгуляли вже влітку, коли Олександр назовсім зі служби повернувся.
Євдокія Полозова невістку любила. Та і як її було не любити? Привітна, роботяща, все у неї до ладу. А ще ж гарна яка! Ні в кого такої немає... Тож, коли молодята надумали в райцентр перебратися, засумувала. Ну що в тому Починку хорошого? А тут он вийди з хати – і вишні, і яблука, криниця з прозорою водою... А черемшина як весною пахне? Аж в голові паморочиться... Та ніякі вмовляння на сина й невістку не подіяли. Поїхали до міста. Обидва у будівельних бригадах почали працювати. Гуртожиток отримали. В тому гуртожитку й первістка свого народили. Молодий батько відразу сказав, що сина Віктором назве. «Віктор – це переможець!» – посміхався до дружини, тримаючи на руках немовля. А їй що? Якби тільки здоровеньким маля росло. Воно й росло здоровеньким. Та непосидюче таке вродилося – тільки встигай ловити! А коли підросло тільки одне його могло вгамувати – книги. Прокинеться вранці і відразу котрусь до рук. Повертаються батьки з роботи, а він, лежачи на підлозі, одну за одною сторінки гортає. Молодший Сашко, який згодом після нього народився, зовсім на брата не схожий. За матір\'ю постійно пхикає – її спідницю з рук не випускає. А Віктор...
– І що з нього виросте? – бідкалася Марія чоловікові.
– Справжній мужчина! – заспокоював дружину Олександр.
І мав рацію...
Віктор Полозов справді став надійною опорою не тільки для батьків, а й для всієї великої родини. Гарно вчився. Влітку бабцям у Зоболотті допомагав. І корів пас, і коней. Городину полов. Беручким до роботи вдався! А після школи інститут закінчив. Інженером став. За направленням поїхав до Таллінна – на судноремонтному заводі працювати. Й року не минуло, а його вже начальником цеху призначили. 450 осіб у підпорядкуванні – це не жарт. Але Віктор справився.
Не розгубився і в 90-ті роки, коли Радянський Союз розвалювався, як будиночок із карт. Полозов чітко вирішив зайнятися приватним підприємництвом. Спочатку бізнес його підприємства полягав у зборі, очистці й подальшій переробці вторинної сировини. Частину її продавали виробникам каталізаторів для хімічної промисловості. А поспілкувавшись із інженерами-хіміками проектного інституту, який функціонував при заводі, Полозов узявся за проектування хімічних підприємств. Науковці Полозову повірили і жодного разу про це не пошкодували.
Свій бізнес Віктор будував чесно – крупинка за крупинкою.
Не було в нього заможних родичів чи вигідних зв\'язків. До всього доходив власним розумом. Поступово його акціонерне товариство «Апвіго» почало обростати бізнесовими структурами, які освоювали порожні ніші хімічної промисловості на теренах колишнього Союзу, й перетворилося на потужний холдинг. Нині до нього входить шестеро основних структур, розташованих в Україні, Естонії та Росії, а їхні дочірні підприємства у кількох країнах близького й далекого зарубіжжя. За чверть століття «Алвіго» Полозова пройшло шлях від металопереробного підприємства до лідера в галузі проектно-інженерних робіт та послуг. У ньому працюють досвідчені інженерні кадри, проектанти, наукові працівники, які розробляють новітні технології виробництва азотної кислоти та аміаку, здійснюють проектно-конструкторські роботи.
В Україні Віктор живе вже 18 років. Він по-справжньому любить її землю і людей. Тут він зустрів свою долю. Обвінчався зі своєю дружиною. Тут народилися його діти. В невеличкому українському селі знайшла вічний спочинок його мати. Тут він захопився сільським господарством – вирощує худобу, сіє пшеницю. Побудував олійний завод. Завжди допомагав і допомагає знедоленим. Займається благочинністю. Не задля спасибі, а за покликом душі. Коли в Україну прийшло лихо, Полозов першим відверто сказав у прямому телеефірі, що насправді на Сході держави розпочалося не АТО, а братовбивча війна, яку розв\'язали політики. І почав активно допомагати воїнам захищати від агресора країну, яка вже давно стала для нього рідною домівкою.
Людей обдурити неможливо. На певний час їх можна ввести в оману. Але вони все одно відсіють зерно від полови, бо навчилися вже судити про когось не за словами, а за ділом. Саме тому в свій час громада Золотоноші майже одноголосно обрала Полозова депутатом обласної ради, і саме тому він очолив обласну організацію аграрної партії й робить усе можливе й неможливе для того, щоб купка олігархів не відібрала в селян найдорожчий скарб – їхню землю. Він добре знає їй ціну. Адже в його жилах тече кров землеробів, які з гідністю прожили своє життя. А пам\'ять своїх пращурів Віктор Полозов не зганьбить ніколи...