Наталія Віргуш, «Черкаський край», №24, 29 травня 2019 року

 Ритм життя Віктора Полозова – депутата обласної ради, голови Черкаської обласної організації Аграрної партії України, відомого бізнесмена – вражає. Бо й робить він для людей, області, України надзвичайно багато. А для Золотоніщини, з якою вже давно пов'язав своє життя, – особливо. Тут, поблизу села Антипівка, він у 2011 році збудував сучасний, технологічно оснащений Красногірський олійний завод, який виробляє соняшникову й ріпакову олію холодного віджиму, яка має цілющі властивості й користується великим попитом як в Україні, так і за кордоном. Завдяки інвестиціям Полозова успішно запрацювало й місцеве сільгосптовариство. Потурбувався він і про будівництво дороги до Антипівки, відновлення спаленої грозою старовинної сільської церкви Святої Параскеви. Неоціненна його постійна підтримка місцевим школі й дитячому садку. Він утримує сільську футбольну команду, допомагає інвалідам, хворим, престарілим людям. За його фінансової підтримки в усіх школах Золотоноші замінено вікна на енергозберігаючі на перших поверхах, запрацював сучасний тренажерний зал у Золотоніській гімназії імені С.Д.Скляренка і т.д. Взагалі ж постійну допомогу від депутата обласної ради отримують заклади освіти, культури, охорони здоров'я району, за його участі вирішуються питання розвитку інфраструктури, екологічні проблеми, запроваджуються соціальні проекти.

Віктор Полозов знаний також як засновник групи компаній «ALVIGO», яка створює науково-технічну і проектну продукцію світового рівня, будує об'єкти хімічної промисловості в різних країнах, надає експертні, інжинірингові послуги тощо. До складу цього холдингу входять науково-дослідні інститути, промислові центри як в Україні, так і за кордоном. А ще Віктор Полозов – батько сімох дітей. І саме вони, попри всі бізнесові, професійні успіхи, для нього – найбільший у світі скарб. Про життя, бізнес, політику – й наша з ним розмова.

 Вікторе Олександровичу, становлення людини починається з юності. Якою вона була у вас?

– Мабуть, схожою на юність більшості моїх ровесників. Закінчив школу в містечку Починок на Смоленщині, де й народився. Потім – служба в армії, в прикордонних військах на Далекому Сході, навчання в Московському енергетичному інституті. Наприкінці останнього курсу, під час розподілу на майбутні місця роботи, нам представили список підприємств, де були потрібні спеціалісти нашого профілю. Тож можна було зробити власний вибір, на якому з заводів Союзу розпочати свій трудовий шлях.

Я обрав Балтійський судноремонтний завод, бо там, у Таллінні, жила трохи не вся рідня мого батька. Отже, можна було в разі чого сподіватися на підтримку родичів. Мамині сестри жили в Маріуполі, але розподілу туди не було. Та й Балтійський судноремонтний завод з його великою історією, на якому колись будувалась Балтійська флотилія, а одним із засновників був Нобель, мене, звісно, більше приваблював. Родичі були мені раді, але обтяжувати їх я не збирався: поселився в заводському гуртожитку й відразу ж почав працювати в енергетичному відділі підприємства.

Це був 1985 рік. Прибалтійський судноремонтний завод на той час будував переважно риболовні траулери, реконструював плавзасоби різного призначення і технічної оснащеності, надавав послуги з виготовлення металоконструкцій тощо. Виробнича площа заводу становила понад чотири тисячі квадратних метрів, і вся ця територія, кожне виробництво повинно було мати стабільне, безперервне енергопостачання. Тож роботи у мене, як в інженера-енергетика, вистачало. А оскільки транспортного сполучення між виробництвами не було, то відстань до викликів з приводу збоїв у енергосистемах доводилося долати власним ходом. Хтось здебільшого йшов, не кваплячись, пішки, ну а я, як в армії на навчаннях, – бігом. Щодня це був неабиякий кілометраж. З цього приводу заводчани навіть жартували: «Полозов часу не гає і скрізь встигає».

Для мене ж було дійсно важливо оперативно і якісно виконувати свою роботу, від якої залежав як виробничий процес на підприємстві, так і зарплата робітників, на якій простої через відключення електрики могли позначитися не кращим чином. З того часу цей темп життя у мене немов у крові. І він мене задовольняє, оскільки й зробити завдяки йому я встигаю багато.

На жаль, скільки б ми не проводили ремонтів, а роботи тільки додавалося. Зношене обладнання відмовлялося працювати. Особливо ж мене турбував стан портальних кранів, які один за одним виходили з ладу. А саме вони в першу чергу забезпечували життєдіяльність заводу. І з цим потрібно було щось робити. Добитися ж постачання для них запчастин було просто нереально – завод на свої замовлення навіть відповідей не отримував. На той час взагалі в усіх сферах економіки Союзу розпочався безлад, руйнувалася система суміжних зв'язків, зупинялися підприємства, вся промисловість країни опинилася в кризі. Цим особливо відзначалися восьмидесяті роки.

От тільки я здаватися не збирався. На моєму заводі портальні крани повинні були працювати безвідмовно. І я, по суті, ще пацан у ділових справах, попросився у відрядження в Ленінград, на завод підйомно-транспортного обладнання, де й вироблялися такі крани. Тиждень добивався вирішення свого питання, стукав у всі двері і таки домігся свого: повернувся в Таллінн із чотирма фурами запчастин. Потім організував бригаду досвідчених спеціалістів і за короткий час усі портальні крани запрацювали.

Робота на результат – ця ваша риса теж сформувалася в юності?

Так. Той, хто пройшов школу виробництва, добре знає, що пів роботи тут не буває. Кожне завдання мусить бути виконане до кінця, вчасно і якісно. Від цього залежить і твій професійний авторитет, і повага колективу, і, врешті-решт, власний добробут. Це дисциплінує, змушує діяти творчо як за верстатом, так і в різних життєвих обставинах, бути відповідальним за свої дії. Я дійсно звик працювати на результат ще з заводських часів – і як рядовий інженер, і як начальник цеху. У моєму підпорядкуванні було 300 працівників, з якими пліч-о-пліч я пройшов немало випробувань, боровся за виживання заводу в складних економічних умовах, коли наприкінці 1980-их уже майже не було замовлень, нарощувалися борги по зарплаті, за енергоносії тощо. Так само відстоювали майбутнє підприємства директор Володимир Богачов, заступники директора Марат Король, Костянтин Левнер, керівники виробництв, робітники.

Тоді ситуацію не вдалося переламати. А коли на посаду директора було обрано людину з популістською ідеологією, далеку від кардинального вирішення заводських проблем, я взагалі пішов з підприємства. Минуло немало років, коли мій друг Федір Берман усе ж таки відродив це підприємство, створивши на його базі концерн BLRT, який сьогодні є одним із провідних в Естонії.

– Ви ж у 1991-му заснували на базі Таллінського електромеханічного заводу ім.Пегельмана, куди перейшли працювати з БСРЗ, фірму «ALVIGO», яка на основі сучасних технологій почала виготовляти каталізатори для хімічної промисловості.

- Тоді починався рух приватного підприємництва, відкривалися перспективи ринкової економіки. І я вирішив – а чому б і самому не розпочати підприємницьку діяльність?

Попервах я створив кооператив із виробництва мікросхем для слухових апаратів, в якому працювало близько 280 осіб. За підтримки Новосибірської академії наук встановив на ньому обладнання для виробництва водню. Трудилися ми в двох стареньких цехах заводу, але попит на нашу продукцію перевершив усі сподівання. Потім я вирішив розширити сферу своєї діяльності й впритул зайнявся каталізаторами, організувавши фірму «ALVIGO». Невдовзі придбав завод каталізаторів у Сєвєродонецьку. Довів виробництво каталізаторів із 300 тонн на рік до 1,5 тисячі тонн, зайнявши таким чином 60 відсотків ринку каталізаторів для виробництва аміаку в СНД.

Так крок за кроком організовувався хімічний холдинг «ALVIGO», в якому сьогодні тільки в Україні працює понад 500 видатних спеціалістів.

– Майже два роки ви очолювали такий стратегічний об'єкт в Україні як ДП «Укрхімтрансаміак», який є оператором української ділянки магістрального аміакопроводу «Тольятті-Одеса». Потім вас, як-то кажуть, «пішли». Натомість з'явилося немало інсинуацій з цього приводу, в тому числі, що ви взагалі не громадянин України.

– Ці домисли не варті й дірки з бублика. Я – громадянин України з 1999-го року. Мої діти навчаються в українських навчальних закладах і розмовляють виключно українською мовою. Це я поки що один такий – усе ще здебільшого російськомовний. Але надолужую й цю прогалину – вчу українську мову щодня.

«Укрхімтрансаміак» – це взагалі окрема історія. По-перше, цей аміакопровід, протяжність якого по Україні становить 880 кілометрів і який експлуатується майже 40 років, уже давно потребував модернізації. Свого часу його й проектував один із науково-дослідних інститутів, який зараз входить до складу «ALVIGO». Тож кому як не нам знати всі можливості й проблемні місця цієї системи. Саме тому я й погодився очолити це підприємство, бо розумів, що технологічне оновлення цього аміакопроводу потребує спеціалістів найвищого фахового рівня, які наразі є тільки в нашому холдингу.

Та для виконання такого обсягу робіт потрібні й відповідні капіталовкладення. Тариф на той час становив 3,8 долара за тонну аміаку за проходження ста кілометрів при ренті 0,68. Я ж добився встановлення підвищення тарифу на рівні 4,8 долара при тій же ренті, завдяки чому можна було починати вкрай необхідні капітальні ремонти, оскільки найменший порив системи міг спричинити фатальні наслідки для людей і навколишнього середовища. Це все ж таки аміак, і з ним не жартують.

Урядовці ж збільшили ренту до 2,4 долара – абсолютно збиткову для підприємства, але мабуть-таки для когось вигідну. Мене ж звинуватили трохи не в усіх смертних гріхах, намагалися зіпсувати мою ділову репутацію.

Причина ж, на мою думку, одна: колишня влада намагалася зробити все, щоб не дати мені балотуватися до парламенту на наступних виборах. Надто вже я незручна людина для представників цього політикуму. Як і Аграрна партія України, яка набирає все більшу вагу в суспільстві, що яскраво засвідчили останні вибори до об'єднаних територіальних громад, оскільки на Черкащині наші партійці здобули 12 відсотків голосів виборців області.

– Час популістів і корупціонерів, на жаль, усе ще не минув. І все ж таки, люди все більше довіряють тим, хто доводить свою участь у розбудові України, області, вирішенні соціальних питань конкретними справами.

– Ніколи в житті я не давав пустих обіцянок. А за все, що роблю, несу повну відповідальність. І це золотонісці, як і жителі інших районів області, добре знають. Моя депутатська і партійна діяльність стосується всіх сфер життя – аграрного, промислового комплексів, освіти, науки, охорони здоров'я, пенсійного забезпечення, соціальних та екологічних проблем, захисту фермерських господарств від рейдерських зазіхань тощо. Я тісно співпрацюю з громадськими організаціями, спілками воїнів АТО й афганцями, для яких патріотизм – це не просто гасло, а реальна боротьба за державність, навіть ціною власного життя і здоров'я.

Країна потребує змін – глибинних, професійних і по-справжньому чесних. Бо навіть зараз, коли народ сказав категоричне «ні» владі, яка за п'ять років довела народ до зубожіння, а державу до межі дефолту, вона «під завісу» продовжувала свою «гру» з економікою і суспільством. Нагороджувалися орденами високопосадовці, наближені до схем розкрадання державних ресурсів, розставлялися на стратегічні місця «свої» чиновники, отримували генеральські звання ті, хто в очі не бачив фронту, призначалися одіозні судді. А чого тільки варта Постанова Кабінету міністрів України №363 від 24 квітня 2019 року про внесення змін до порядку відрахування до державного бюджету частини чистого прибутку підприємствами, за якою тепер підприємства за результатами своєї фінансово-господарської діяльності зобов'язані відраховувати в Держбюджет 90 відсотків чистого прибутку. Причому – не з дня прийняття постанови, а з 1-го січня цього року. На які потреби будуть використані ці кошти і хто відповість за фінансове руйнування активно діючих підприємств, – ось питання, на які Уряд відповідей не дає.

А вони повинні бути. І я, Віктор Полозов, зроблю все, щоб їх отримати, якщо народ мене на це уповноважить. Будуть відповіді й на багато інших питань, пов'язаних з корупційними діями, неправомірним збагаченням, вседозволеністю владців, які протягом багатьох років вважали себе недоторканою «кастою».

Я вірю в майбутнє України – економічно розвиненої, соціально справедливої, демократичної держави. А щоб вона такою стала, потрібно, щоб суспільство навчилося відрізняти правду від лукавства, чесність – від підступних рішень, державотворчу роботу – від її імітації, за якою криються приватні інтереси. А ще нам потрібне справжнє єднання, а не розмежування за територіальними, релігійними, мовними ознаками.

Ми всі – громадяни України. Це висока честь і велика відповідальність. Я сприймаю це саме так. А ще ми всі – велика українська родина, спільність якої необхідно берегти. Тоді й Україна буде у віках.