16 листопада 2011, 18:05
Наш чорноземний край, де зерно посієш, а золото вродить, здивувати врожаями непросто. Але такої кукурудзи як у Попудні, на полях фермерського господарства «Ладіс», тут ще не бачили. Плантація наче ліс, качани – як гранати, по три-чотири на стеблі, подекуди і по п’ять трапляється. Одне таке «п’ятикратне» стебло навіть взяли як експонат для районного краєзнавчого музею в Монастирищі. Вже підрахували, що середня врожайність кукурудзи в «Ладісі» досягла 172-ох центнерів з гектара. Це не в качанах – у сухому зерні. А плантація біля залізничної колії між Попуднею і Забілянами ввійде в історію: тут намолочували по 200 центнерів з гектара. Абсолютний рекорд навіть для сучасних інтенсивних технологій.
Хлібний феномен «Ладіса»
Втім, ця золота гора – не перша і не єдина вершина у виробничо-господарському доробку «Ладіса». Озимої пшениці нинішніх жнив зібрали по 96,6 центнера з гектара, а позаторік було ще більше – по 101 центнеру з гаком. Є в історії цього господарства навіть всеукраїнські рекорди. Тим часом очільник «Ладіса», депутат обласної ради Андрій Крохмаль вважає такі намолоти середніми показниками.
– Ми гордимося, що маємо 90-100 центнерів хліба з гектара? За рубежем це ніякий не рекорд, а звичайний стабільний рівень. Але ж аграрникам Західної Європи і не снився такий Божий дар, як наші чорноземи, – говорить Андрій Аркадійович. – Маючи золоту землю, ми можемо і повинні вирощувати більше та завалити європейський ринок українським зерном.
ФГ «Ладіс» порівняно невелике (близько трьох тисяч гектарів ріллі) і молоде господарство: перший ювілей – 10-річчя – на майбутню весну припадає. Історія його появи на сільськогосподарській карті Монастирищенського району цілком традиційна: у 2003 році уродженець села Попудня Андрій Крохмаль взяв в оренду паї земляків і зайнявся аграрним бізнесом. Спадщина орендареві дісталась незавидна. Колись міцне попуднянське колективне господарство за роки кризи дуже занепало. Але навіть перші кроки господарювання можна порівняти зі стартом ракети: вже на треті жнива, у 2006 році, «Ладіс» посів перше місце по врожайності ранніх зернових культур. Перше не просто в районі – в Україні. Потужним ривком завоювавши позицію зернового лідера краю, «Ладіс» утримує її вже п’ять років.
Колеги, сусіди, бувалі господарники, які пережили і кризу, і бурі, і засухи, досі дивуються: звідки що взялося в цій Попудні? Ті ж поля, ті ж люди, що завжди тут працювали, навіть техніки заморської не додалося, а хліба такі, яких у найкращі колгоспні роки тут не було. І кукурудза в них як у штаті Айова, і ячмінь найкращий у районі. Запитання про попуднянський хлібний феномен Андрій Крохмаль переадресовує до головного агронома: «Це все Леоніда Борисовича проекти і секрети».
– Просто ця кукурудза отримала все, що їй належить за програмою 200-центнерної врожайності, – головний технолог полів «Ладіса» Леонід Козяр зважує на долоні добірний качан. – І удобрення, і обробіток вчасний – день у день. Звичайно, і небеса допомогли. Літо було кукурудзяне – спека, але вологи для качанистої вистачило. Це, сказати б, агрономічна сторона врожаю. Але є ще друга – організаційна. Знаючи поле і культуру – цю ж кукурудзу чи там пшеницю, можна сорти вибрати перспективні, розробити найточнішу технологічну карту, визначити строки операцій, запрограмувати врожай. Але біда в тому, що при поганій організації ця програма постійно порушується. А запізнишся з однією операцією – і вже не доженеш. Затрати зробиш, а врожай все-таки не той. Я все життя на полях. Але тільки в останні роки в «Ладісі» відчув, що значить працювати по повній програмі, коли є все потрібне і вчасно. Це завдяки нашому Крохмалю. Енергія кипуча, і справжній, від Бога талант організатора. От зібрав до купи людей, землі – і пішло діло.
Біля витоків
Чи легко це – починати бізнес у рідному селі? З одного боку – вдома і стіни допомагають, а з іншого — на свого більше надій покладають, з нього і спитають більше. Бо ж знають змалку, і всю родину до сьомого коліна перерахують. У Попудні ще живі бабусі, які колись працювали в ланці Ганни Калениківни Крохмаль. Хто-хто, а вони пам’ятають, як малий Андрій з мамою на буряки ходив. Тоді ж усі помічників у поле брали, особливо восени, коли треба було буряки з розмоклої землі тягнути.
– Хіба таке забудеш, я ж тоді вперше у житті самостійно гроші заробив, – усміхається Андрій Аркадійович. – У третьому класі вчився. Комбайнів ще не було, буряки тільки підкопували, треба було витягувати і складати на купи. Два рядки по довжині гонів – три карбованці заробітку. Великі гроші на той час. У шостому класі на тракторі причіплювачем був, а в сьомому пустив батько за кермо, навчив орати.
Роботяща селянська сім’я мріяла вивчити сина на лікаря. Так би воно й сталося, Андрій закінчив медичне училище в Умані. Та доля розпорядилась по-своєму: махнув хлопець до Сибіру – побачити світу, пошукати щастя. І таки знайшов – зустрів там своє кохання, другу половинку – Лілю. Склалась гарна сім’я, підростали дві донечки, і батькові, щоб надійно тримати дім, довелось освоїти нову, суто сибірську професію, – пішов працювати на бурову, став нафтовиком. При своїй вродженій енергії і змалку закладеній працьовитості молодий Крохмаль, без сумніву, зробив би неабияку кар’єру на сибірських просторах. Але тягнуло додому, в Україну. Та й дівчатка підросли, треба було перебиратися ближче до хороших шкіл і вузів. Сім’я переїхала в Україну, доньки Крохмалів навчаються в Києві.
Думка зайнятися агробізнесом визрівала нелегко, але ж йшлося про рідне село, де мама живе, де люди свої і кожне поле знайоме. Сьогодні ФГ «Ладіс» орендує землі ще у Сарнах і Бачкурині, але центром бізнесу залишається рідна Попудня.
– Тут я вдома, це ж моя рідна земля, – говорить Андрій Аркадійович. – І в нас команда, з якою можна гори звернути. Леонід Борисович – це ж академік поля, без нього і не мріяли б про такі врожаї. Віктор Іщук – головний помічник, на нього в усьому можна покластися. Механізатори Сергій Кулик, Михайло Магдич, Віктор Бирко, брати Цехмейструки, Сергій Шаповал – скільки вони праці і душі в ці поля вкладають!
Люди допомогли мені в усьому розібратися, побачити новими очима і аграрне виробництво, і життя на селі.
Земля на продаж?
В «Ладісі» давно знають залізний принцип Крохмаля-господаря: справно платити людям за роботу. Щоб не сталося – зарплата буде день у день. Перед святами гроші навіть раніше видають. До першого вересня майже на тиждень раніше дали, щоб встигли дітей до школи спорядити. Розрахунки за паї – святе діло, адже дві третини власників – старики, пенсіонери. Цієї осені видали вже по тонні пшениці та по півтонни кукурудзи.
Зараз на часі грандіозна справа – газифікація. Попудню не назвеш глибинкою. Від села близько до райцентру, неподалік дорога на Вінницю. Але далеченько від газової труби, прокладеної по монастирищенських територіях. Газопровід-відвод треба тягнути за кілька кілометрів, ще й перекидати через греблю у Бачкурині. Словом, великі проблеми, які потребують великих грошей. Як вдалося підступитися до газифікації, розповів Віктор Іщук. Взимку, коли був телеміст «Розмова з країною», Президент України у прямому ефірі спілкувався з людьми, і з Попуднею був зв’язок. І Андрій Крохмаль не пропустив нагоди, зумів заручитися впливовою підтримкою. Крім того, «Ладіс» кошти вклав, і справа з газом для Попудні зрушила з мертвої точки.
– Тільки зайнявшись сільським господарством, я по-справжньому зрозумів, що хоч наша економіка називається ринковою, але правила на цьому ринку – як для гри в одні ворота, – ділиться думками Андрій Аркадійович. – Дисбаланс цін на техніку, пальне і сільськогосподарську продукцію. І ще у нас дві біди: неврожай і великий урожай. Більше виростили, то більше заберуть скупники за безцінь, тому що в селі ніде зберігати. Наважившись на будівництво нових потужностей елеватора на 50 тисяч тонн зерна в Монастирищенському районі, ми пішли ва-банк. Як будували – то ціла епопея, але довели, дякувати Богу, до кінця. Перед жнивами здали в експлуатацію. Тепер зовсім інші перспективи. Коли треба, то можна тримати зерно, поки на нього буде справжня ціна. Людям на паї дали просушену кукурудзу, а не вогку з поля. Будувати треба, але кредити селу потрібні – під доступні проценти. А то банків багато, але вони наче змагаються, щоб хитріше в рамках закону обдерти аграрника.
Нова ідея Андрія Крохмаля: спорудити за околицею Попудні свинотоварний комплекс. Щоб, по-перше, урожай продавати не в зерні, а «переробляти на м’ясо» – це вже зовсім інший рівень прибутку. По-друге, нові робочі місця, заробітки для земляків. А хіба зайва на нашому ринку натуральна свинина, крім горезвісних «ніжок Буша»?
На полі, де дожинали незвичайну кукурудзу, розмова торкнулась гарячої теми – бути чи не бути в Україні ринку землі?
– Люди в селах часто запитують, як воно далі буде, що робити зі своїм паєм, – відповів Андрій Крохмаль. – У всьому цивілізованому світі землю продають, купують, прийдемо до такого і ми. Але ж це не означає, що треба негайно збувати за безцінь свої гектари залітним перекупникам, бо ж вони дають «живі гроші» – тисячу-другу гривень на руки. Це не ринок землі, а грабіж серед білого дня. Справжній ринок буде тоді, коли визначать реальну, світових рівнів, ціну на українську землю і створять банк, що працюватиме з селянами. Тоді самотнім старикам варто подумати, як продати свій наділ. Звичайно, за належну ціну. Гроші покласти на депозит під добрий процент і мати додатковий прибуток до пенсії. Так я своїй мамі пояснюю і всім стареньким у селі, які цю землю цілий вік обробляли. І борони Боже скривдити цих людей.
Ольга Даниленко «Черкаський край», № 88, 16 листопада 2011 року
Хлібний феномен «Ладіса»
Втім, ця золота гора – не перша і не єдина вершина у виробничо-господарському доробку «Ладіса». Озимої пшениці нинішніх жнив зібрали по 96,6 центнера з гектара, а позаторік було ще більше – по 101 центнеру з гаком. Є в історії цього господарства навіть всеукраїнські рекорди. Тим часом очільник «Ладіса», депутат обласної ради Андрій Крохмаль вважає такі намолоти середніми показниками.
– Ми гордимося, що маємо 90-100 центнерів хліба з гектара? За рубежем це ніякий не рекорд, а звичайний стабільний рівень. Але ж аграрникам Західної Європи і не снився такий Божий дар, як наші чорноземи, – говорить Андрій Аркадійович. – Маючи золоту землю, ми можемо і повинні вирощувати більше та завалити європейський ринок українським зерном.
ФГ «Ладіс» порівняно невелике (близько трьох тисяч гектарів ріллі) і молоде господарство: перший ювілей – 10-річчя – на майбутню весну припадає. Історія його появи на сільськогосподарській карті Монастирищенського району цілком традиційна: у 2003 році уродженець села Попудня Андрій Крохмаль взяв в оренду паї земляків і зайнявся аграрним бізнесом. Спадщина орендареві дісталась незавидна. Колись міцне попуднянське колективне господарство за роки кризи дуже занепало. Але навіть перші кроки господарювання можна порівняти зі стартом ракети: вже на треті жнива, у 2006 році, «Ладіс» посів перше місце по врожайності ранніх зернових культур. Перше не просто в районі – в Україні. Потужним ривком завоювавши позицію зернового лідера краю, «Ладіс» утримує її вже п’ять років.
Колеги, сусіди, бувалі господарники, які пережили і кризу, і бурі, і засухи, досі дивуються: звідки що взялося в цій Попудні? Ті ж поля, ті ж люди, що завжди тут працювали, навіть техніки заморської не додалося, а хліба такі, яких у найкращі колгоспні роки тут не було. І кукурудза в них як у штаті Айова, і ячмінь найкращий у районі. Запитання про попуднянський хлібний феномен Андрій Крохмаль переадресовує до головного агронома: «Це все Леоніда Борисовича проекти і секрети».
– Просто ця кукурудза отримала все, що їй належить за програмою 200-центнерної врожайності, – головний технолог полів «Ладіса» Леонід Козяр зважує на долоні добірний качан. – І удобрення, і обробіток вчасний – день у день. Звичайно, і небеса допомогли. Літо було кукурудзяне – спека, але вологи для качанистої вистачило. Це, сказати б, агрономічна сторона врожаю. Але є ще друга – організаційна. Знаючи поле і культуру – цю ж кукурудзу чи там пшеницю, можна сорти вибрати перспективні, розробити найточнішу технологічну карту, визначити строки операцій, запрограмувати врожай. Але біда в тому, що при поганій організації ця програма постійно порушується. А запізнишся з однією операцією – і вже не доженеш. Затрати зробиш, а врожай все-таки не той. Я все життя на полях. Але тільки в останні роки в «Ладісі» відчув, що значить працювати по повній програмі, коли є все потрібне і вчасно. Це завдяки нашому Крохмалю. Енергія кипуча, і справжній, від Бога талант організатора. От зібрав до купи людей, землі – і пішло діло.
Біля витоків
Чи легко це – починати бізнес у рідному селі? З одного боку – вдома і стіни допомагають, а з іншого — на свого більше надій покладають, з нього і спитають більше. Бо ж знають змалку, і всю родину до сьомого коліна перерахують. У Попудні ще живі бабусі, які колись працювали в ланці Ганни Калениківни Крохмаль. Хто-хто, а вони пам’ятають, як малий Андрій з мамою на буряки ходив. Тоді ж усі помічників у поле брали, особливо восени, коли треба було буряки з розмоклої землі тягнути.
– Хіба таке забудеш, я ж тоді вперше у житті самостійно гроші заробив, – усміхається Андрій Аркадійович. – У третьому класі вчився. Комбайнів ще не було, буряки тільки підкопували, треба було витягувати і складати на купи. Два рядки по довжині гонів – три карбованці заробітку. Великі гроші на той час. У шостому класі на тракторі причіплювачем був, а в сьомому пустив батько за кермо, навчив орати.
Роботяща селянська сім’я мріяла вивчити сина на лікаря. Так би воно й сталося, Андрій закінчив медичне училище в Умані. Та доля розпорядилась по-своєму: махнув хлопець до Сибіру – побачити світу, пошукати щастя. І таки знайшов – зустрів там своє кохання, другу половинку – Лілю. Склалась гарна сім’я, підростали дві донечки, і батькові, щоб надійно тримати дім, довелось освоїти нову, суто сибірську професію, – пішов працювати на бурову, став нафтовиком. При своїй вродженій енергії і змалку закладеній працьовитості молодий Крохмаль, без сумніву, зробив би неабияку кар’єру на сибірських просторах. Але тягнуло додому, в Україну. Та й дівчатка підросли, треба було перебиратися ближче до хороших шкіл і вузів. Сім’я переїхала в Україну, доньки Крохмалів навчаються в Києві.
Думка зайнятися агробізнесом визрівала нелегко, але ж йшлося про рідне село, де мама живе, де люди свої і кожне поле знайоме. Сьогодні ФГ «Ладіс» орендує землі ще у Сарнах і Бачкурині, але центром бізнесу залишається рідна Попудня.
– Тут я вдома, це ж моя рідна земля, – говорить Андрій Аркадійович. – І в нас команда, з якою можна гори звернути. Леонід Борисович – це ж академік поля, без нього і не мріяли б про такі врожаї. Віктор Іщук – головний помічник, на нього в усьому можна покластися. Механізатори Сергій Кулик, Михайло Магдич, Віктор Бирко, брати Цехмейструки, Сергій Шаповал – скільки вони праці і душі в ці поля вкладають!
Люди допомогли мені в усьому розібратися, побачити новими очима і аграрне виробництво, і життя на селі.
Земля на продаж?
В «Ладісі» давно знають залізний принцип Крохмаля-господаря: справно платити людям за роботу. Щоб не сталося – зарплата буде день у день. Перед святами гроші навіть раніше видають. До першого вересня майже на тиждень раніше дали, щоб встигли дітей до школи спорядити. Розрахунки за паї – святе діло, адже дві третини власників – старики, пенсіонери. Цієї осені видали вже по тонні пшениці та по півтонни кукурудзи.
Зараз на часі грандіозна справа – газифікація. Попудню не назвеш глибинкою. Від села близько до райцентру, неподалік дорога на Вінницю. Але далеченько від газової труби, прокладеної по монастирищенських територіях. Газопровід-відвод треба тягнути за кілька кілометрів, ще й перекидати через греблю у Бачкурині. Словом, великі проблеми, які потребують великих грошей. Як вдалося підступитися до газифікації, розповів Віктор Іщук. Взимку, коли був телеміст «Розмова з країною», Президент України у прямому ефірі спілкувався з людьми, і з Попуднею був зв’язок. І Андрій Крохмаль не пропустив нагоди, зумів заручитися впливовою підтримкою. Крім того, «Ладіс» кошти вклав, і справа з газом для Попудні зрушила з мертвої точки.
– Тільки зайнявшись сільським господарством, я по-справжньому зрозумів, що хоч наша економіка називається ринковою, але правила на цьому ринку – як для гри в одні ворота, – ділиться думками Андрій Аркадійович. – Дисбаланс цін на техніку, пальне і сільськогосподарську продукцію. І ще у нас дві біди: неврожай і великий урожай. Більше виростили, то більше заберуть скупники за безцінь, тому що в селі ніде зберігати. Наважившись на будівництво нових потужностей елеватора на 50 тисяч тонн зерна в Монастирищенському районі, ми пішли ва-банк. Як будували – то ціла епопея, але довели, дякувати Богу, до кінця. Перед жнивами здали в експлуатацію. Тепер зовсім інші перспективи. Коли треба, то можна тримати зерно, поки на нього буде справжня ціна. Людям на паї дали просушену кукурудзу, а не вогку з поля. Будувати треба, але кредити селу потрібні – під доступні проценти. А то банків багато, але вони наче змагаються, щоб хитріше в рамках закону обдерти аграрника.
Нова ідея Андрія Крохмаля: спорудити за околицею Попудні свинотоварний комплекс. Щоб, по-перше, урожай продавати не в зерні, а «переробляти на м’ясо» – це вже зовсім інший рівень прибутку. По-друге, нові робочі місця, заробітки для земляків. А хіба зайва на нашому ринку натуральна свинина, крім горезвісних «ніжок Буша»?
На полі, де дожинали незвичайну кукурудзу, розмова торкнулась гарячої теми – бути чи не бути в Україні ринку землі?
– Люди в селах часто запитують, як воно далі буде, що робити зі своїм паєм, – відповів Андрій Крохмаль. – У всьому цивілізованому світі землю продають, купують, прийдемо до такого і ми. Але ж це не означає, що треба негайно збувати за безцінь свої гектари залітним перекупникам, бо ж вони дають «живі гроші» – тисячу-другу гривень на руки. Це не ринок землі, а грабіж серед білого дня. Справжній ринок буде тоді, коли визначать реальну, світових рівнів, ціну на українську землю і створять банк, що працюватиме з селянами. Тоді самотнім старикам варто подумати, як продати свій наділ. Звичайно, за належну ціну. Гроші покласти на депозит під добрий процент і мати додатковий прибуток до пенсії. Так я своїй мамі пояснюю і всім стареньким у селі, які цю землю цілий вік обробляли. І борони Боже скривдити цих людей.
Ольга Даниленко «Черкаський край», № 88, 16 листопада 2011 року